тхір, коцарев

ЗАМОК

маму вигнали
маму вигнали за погану поведінку
маму вигнали
з цеху маленького і затишного
з виробництва замків

ох а похід туди ж був справжньою
приг
одою
і
нагор
одою
їй з однокласниками Довірили
постояти на конвєері

на конвеєрі треба було треба було треба було
ага треба було закидати в одну з двох дірок замкових
пружинку
робота посувалася нескладна
але мама совалась і стала якоюсь лютою Чарлею Чапліною
і її вигнали

та кілька замків
вона встигла заправити
випустити у широкий світ

і от
минуло ендесят років
а один із замків маминих досі працює
досі виконує функції
хоч і виключно добровільно
але конструкція проста все ж
і подивись –
людину замкнули замком цим іззовні
вона рветься й не може вийти
з одноповерхового павукоокого будинку
з веранди
і здається вже зовсім скоро по неї прийдуть
а тоді отримує одкровення
й виламується через віконну систему веранди
та геть тікає в костюмі зі скла і віконних паличок

тепер
важко буде назвати замок синичкою
практично неможливо орхідеєю
а от місяцем – спробуємо
тхір, коцарев

НЕДО

Світ будівництв – як весело,
Заряджай батарейку неба!
У місті дедалі коротших слів
Довші ростуть будинки.

Хтось любить пальцями грати
На нескінченних
Клавішах вікон,
А хтось робить сальто обгорткою двору
І каже, що це любов.

Шорсткість і блиск,
Гелій і кадмій,
В скляній стіні небо-корова,
Усі краєвиди – це теж будівлі,
То зводяться, то зникають.

Крутяться крани і забуваються,
Ніби все так і було,
Двадцять будинків
Зросли та збрудніли –
І тільки ти стоїш.

Стоїш,
Завмерлий на поверсі другім,
Спинений просто на злеті,
Стоїш –
Тане в ноосфері проект твій,
А цегла твоя сира.

Раз на місяць
Прийде флегматичний клієнт,
Раз на два –
Другим поверхом ходить хазяїн,
І шлях його перерізає
Крана чужого тінь.

Хтось вимикає тобі ліхтарі,
Вітер скубе твій прапор,
Ти з кожним днем
Стаєш
Дедалі монументальнішим,

Дедалі більше ти –
Пам’ятник,
Ти вже не просто так.

І посміхаєшся криво
Перерваною фактурою –
В новому прекрасному світі
Ти дратуєш усіх:

І прапороносців,
І критиків,
І просто людей у взутті.

Бо так стоїш ідеальним, урочим
Чистого
Богом нагадування,
В густих площинах дірою,
У вивернутій рукавичці.

А згадувати не хочеться,
Не хочеться й ідеальних дірок,
Але подивитись, крім тебе, ніде,
Не зможе око
Не закотитись
У лунку щербату твою.
тхір, коцарев

ГРАМОТНИЙ

у нічному тумані все приростає м’якістю та округлістю
у нічному тумані грає скрипка дифузії

залізного кольору дерево
свій шматочок дарує будинку з котячими вухами
а гора обмінюється краєчками з хмарою
флюгер став льодяником яблучним
автобус не несеться а тихо розштовхує хвилі
таємне жертвопринесення – лише пластиліновий мультик

і в цьому безкутному світі
між темряви ват і світла боліт
один місяць стоїть гострий блискучий
та промальований тонко
немов металевий кавник
у малих голландців
стоїть світить ріже дзвенить
всьому всупереч

місяцю! ти чого?
місяцю! ти шо грамотний?!
тхір, коцарев

ГЕКОРМ

Що може зробити одна людина?
Наприклад, чотирилітка?
Виявляється, не так мало.

Місяцями приходити
На одну з гравієвих алей парку,
До імітації давньої вази з дощовою водою,
Знятої з п’єдесталу на землю-матінку
(неусвідомлений антипатріархальний перформанс),
Та варити в ній борщ,
Додаючи до нього щодня
Дедалі більше гравію,
Називаючи цей гравій «гекормом».

Минає осінь, зима,
Виповзає салатовий равлик весни –
І от день настає, коли ваза
Виповнюється «гекормом»,
Коли «гекорм» витісняє
Непотрібну воду
Й пересипається через край,
А чотирилітка усміхається
Справі рук своїх.

Так можна підхопити
Віру в людину.
Так можна навіть поранитись
Вірою в людство.
тхір, коцарев

НЕДОСКАЗАНЕ

Попередніх мешканців цих гнутих вуличок
Стільки разів розкидав
Сміхотливий відкритий блендер історії,
Що нинішні жити стали так,
Ніби були тут і будуть завжди,
Ніби сліди їхні в літній пилюці –
Невід’ємна частина екосистеми.

Й говорять словами, можна подумати,
Неповторними,
Носять символи на шовкових шворках,
Недоговорюють в кожному реченні
Щось зрозуміле своїм,
Якусь таємницю,

Сенси спускають під землю
На ланцюгах недосказаності,
Що інтригують і тягнуть,
Але як упіймаєш,
Доведеться смутитись:
Жодної
Таємниці немає.

Вечір холоне в лунких вулиць річищах,
Крокують хиткі гуртки
На зібрання фальшивих масонів;
Постать ніяк не відчинить двері
Зібрання шляхетних нащадків;
З вікна, високого, наче шафа,
Визирає і ледве тремтить
На травневому вітрі
Голова відділення вагнеріанців.

Вечір холоне, а вітер ні.
Вуличні звуки говорять різними мовами.
Недосказане лежить під каштанами.
Іншої весни для вас немає.
тхір, коцарев

ВИЙТИ З ТІНІ

як ретельно й сміливо вирішували
що вже час вийти з тіні!
як наважувались!
як скандували ритмічно
вийти з тіні!
вийти з тіні!
як робили нарешті той крок
через темну межу!
як виходили з тіні
тягнучи за собою байдужих
і тих що вагались!

та хто ж міг подумати
що на сонці – спекотно?
тхір, коцарев

СТРАВИ ПРОКУРОРСЬКІ

на повіці зовнішнього залізного
підвіконня
вікна сірого будинку прокуратури
ось уже скільки днів
лежить половинка
пиріжка
з маком

і ніхто ніяк не доїсть
навіть голуб
не дзьобне

надто вже не вегетаріанські справи
бачить він
тут варяться
та й печуться теж
тхір, коцарев

ЛАЙКИ

Незручні, як квартали пострадянських міст,
Наївні, як тамтешній промисловий дизайн.

Уважні до коротких крочків генеалогії;
Собакофобні;
Неначе заперечують радощі кохання;
Стережуть давно залишені капоніри моралі;
Бояться хвороб;
Воюють із туалетами – ніби не ці установи
Облаштовують так ретельно, любовно й усе життя
Ті, хто їх промовляють.

Зазирни у ці дивні міста спорожнілі
Давньої віри,
Де на безлюдних вулицях
Хтось досі запалює ліхтарі,
Хтось досі штовхає
Трамваї кизилуватого кольору.

Стань ногою в калюжу,
Що зосталася
Від ріки забутої магії.

Слухай дзенькіт кожного відблиску –
Поки він не розбігся
У нікуди,
Зате назавжди.
тхір, коцарев

ВІКНО

зазирати з круглої темряви
у високе беззвучне вікно
у нікому начебто не потрібні
квадратні дужки

фіксувати білі драми фрагментів полиць
розгадувати джерела світла
перебудовувати на шторах
конструктори гнуті тіней

залишатись у світі приміток
побічних але нескінченних
побічних зате нескінченних
побічних і нескінченних