olehkots

Як і варто було очікувати, перепост у соцмережах фоток павлоградської випускниці починає переходити в запитання "а самі ми шо носили і робили у 17?". Логічний наступний етап - ліричні спогади про випускний. Почнемо.

Я прийшов на випускний у жовтій футболці, драних джинсах "Yankee" з булавкою (здається, на них тоді вже був написаний маркером ідентифікаційний податковий код, а може, ще ні; через ці джинси в мене серед знайомих харківських панків була певний час кличка "Янкі", поряд із передбачуваним "Українцем"), з феньками і якимось дротом на руці. Це при тому, що навіть Зацеп, головний нефор класу, що майже не ходив на уроки і вже фігачив на ударних, з'явився в білій сорочці й чорній жилетці.

На "бенкеті" наша компанія кидалась одне в одного шкурками апельсинів та іншим сміттям, потім ми набухалися. Пили власноруч принесене вино і шампанське та водяру з низьким градусом, яку нам "завбачливо" поставили організатори. Я ледь стояв на ногах, але танцював, у танці підняв у повітря дівчину майже мого зросту - і не впав! Потім мене відвели додому, а я намагався кусатись і хотів піти в гості до майбутньої художниці на прізвисько "ЛисА".

Через мою асоціальну поведінку класна керівничка погрожувала не видати атестат. Видала, але в ньому все одно була помилка, як і в третини однокласників. Під час походу в "Гороно" за виправленням ми з друзями в парку знайшли у величезній голові якогось казкового героя (в цій голові був сарай з граблями і лопатами) кошеня. Я забрав її додому і назвав Янкою.

Це я так трохи підстригся, щоб не було так жарко, а воно відразу похолодало:))

***
вітер десь зник –
і кленові вертольотики
зупинились
та ображено полетіли вниз

усі співчувають вертольотикам
ніхто не подумає
як ніяково
вітрові

***
Поправ волосся,
Як ти вмієш,
І покажи мені
Щось зі свого щоденника,
Що ти вела
Шість років тому.

Ні. Якось надто
Зворушливо
Ці літери в’їдаються у ґрунт.

Хтось ждатиме
Від тебе слова,
А ти мені писатимеш
Про
Ці нерішучі вулиці й горби,
Повільні бджоли,
Трутні закохані та
Трудні дні,
Ці довгі береги, розділені
Водою,
Островами
І рибальськими гачками.

Ми перетнемося
В одній з кімнат,
Поправ волосся ще раз,
Я виходжу, й на мені
Подзенькують десь
Два гачки рибальські.

Я не розумію,
Де.

Здається, вперше в житті вжив у друкованому тексті слово "сливе". Терпіти його не міг дотепер, та й зараз не фанатію, але вирішив, що заради вдалішого звучання - хай квітнуть усі квіти:)

Запрошуємо відвідати нагородження лауреатів літературного конкурсу видавництва "Смолоскип"!
4 травня о 14 годині - Київ, вулиця Межигірська, 21 (Поділ, біля метро "Контрактова Площа"). Дізнайтеся нових переможців!

Ведучі - Павло Коробчук і Карина Тумаєва!

Купальний сезон-2012 відкрито на Пущі-Водиці.

Наче не минало цих десяти років,
я його знову побачив
біля того вокзалу, де
поїзди кінчають набік
мешканцями Донбасу.

Я не вітався, а глядів збоку,
з-під синьої футболки приміського розкладу.

Він великий і радісний,
спритний ведмідь,
заходить до привокзальних кафешок,
підсіда до лигарів за столи
і за сорок гривень
під гітару
веселить і смутить їх піснями.

Тільки одного не любить -
коли замовляють Висоцького,
каже: “Його тільки п'яниці слухають!”,
посміхається зубів грізною фалангою,
виводить такого замовника
із кафе
та важкою рукою
відправляє в багно за кіосками.

Один Бог відає,
чого він так не терпить Висоцького,
один Бог це все бачить,
свідків нема,
ну, ще я, але ж я не рахуюсь.

Він поправляє на спині гітару
й рушає у бік розслаблених верб,
на них падає щасливий весняний дощ,
та гітара дощу не боїться.

секрет мого успіху –
в тому, як вчасно
стає пофіг,
секрет провалів –
у тому, як часто.

я під’їздив до рідного міста
автобусом,
більш схожим на кухоль чорничного соку,
рідне місто – просто тобі мавпа,
копирсається у моєму волоссі,
та ще керує рухами мами,
моєї доброї швидкої романтичної мами,
котра помагає мені зняти куртку,
а місто знімає ілюзій
піджак, пропалений на рукаві.

ось тепер мені значно легше
дихати,
я виходжу на вулицю,
швидше і швидше, назустріч вітру
розкриваю зелені крила куртки
і впіймаю зараз у неї
чорну попелинку,
як попелюшку,
тяжко їй буде вирватись
із мого повітряного виру,
та й для чого?
краще дочекатися, поки стихне вітер.